Кладовища-привиди Китаєва
Кладовище теж дзеркало живих".
Олександр Довженко
Протягом століть землі Китаєва, Болгарського, Самбурок належали Печерському монастирю. Вони були пов'язані не лише географічно, а й спільним культурним та економічним розвитком. Також на даній території розташовані одразу шість некрополів, які зосереджені на невеликій відстані один від одного.
№ | Назва | Адреса | Площа, га | Кількість могил | Дата заснування, р. | Статус | Документи |
1. | Китаївська гора | 6,5 | 400 | 900-1200 | пам'ятка археології | входить до памятки національного значення "Китаївського археологічного комплексу", Китаївського історичного ареалу | |
2. | вул. Китаївська, 15 | 0,6 | 100* | 17865 | історичний, останнє поховання 2003 р. | володіє Китаївський монастир, ділянка частково на території, що віддана в оренду "КОФ". Входить до Китаївського історичного ареалу | |
3. | вул. Ягідна, 58а | 1 | 11832 | 18755 | закритий 1924 р. | зруйноване радянською владою остаточно у 70 рр. ХХ ст. | |
4. | вул. Ягідна, 27 | 0,3 | 50* | кін. XIX ст. | закритий | ділянка зареєстрована у Держземкадастрі з кодом 3.12 | |
5. | Цвинтар Скиту Києво-Печерської Лаври на честь ікони Богородиці «Києво-Печерська» | вул. Ягідна, 67 | 0,1 | 50* | 20153 | діючий | володіє монастир Києво-Печерської Лаври, ділянка зареєстрована у Держземкадастрі як землі релігійної громади та для кладовища |
6. | вул. Ягідна, 24 | 1,4 | 1605** | 18805 | діючий, напівзакритий 1979 р. | на балансі КП "Спецкомбінат" КМДА, немає інвентаризації землі, ділянка відсутня у Держземкадастрі, межі та обмеження не визначені. Входить до Китаївського історичного ареалу |
* - візуально спостереження, 2024 р.
** - на 2011 р.
* - візуально спостереження, 2024 р.
** - на 2011 р.
Про кожне кладовище розповімо окремо:
Найдавнішим із 6-ти некрополів є частина національного археологічного комплексу на Китайгорі, що налічує близько 400 курганів часів Русі (№1). У 16 столітті під горою було засновано скит ченцями Печерського монастиря, пізніше тут було збудовано Свято-Троїцьку церкву, біля якої влаштували другий некрополь – цвинтар Лаврської братії (№2). Проте через сто років місця стало недостатньо, і в 1869 році на захід від Китаєва біля лаврської економії Самбурки був створений третій некрополь (№3) поруч з новозбудованою кладовищенською Спасо-Преображенською церквою. Мешканці Мишаловки влаштували четверте, сільське кладовище поруч (№4). Наймолодший, п’ятий некрополь, з’явився у 2015 році за ініціативи ченців Свято-Успенського монастиря Києво-Печерської Лаври навпроти вже закритого Мишаловського кладовища (№5). Останній, шостий некрополь, відомий як Корчуватське кладовище, заснований у 19 столітті як продовження Преображенського кладовища на колишніх Болгарських городах (№6). Наразі - це один з найстаріших діючих київських некрополів (поруч зі Звіринецьким, Байковим, Шулявським, Лук'янівським, Солом'янським, Куренівським), де спочили видатні особи - вчені, державотворці, діячі культури.
Після приходу радянської влади відбулося знищення Китаївського та Преображенського цвинтарів. Втрачені могили болгарського архієпископа Йосипа Сокальського та української поетеси Одарки Романової.
Сьогодні вже доля Корчуватського кладовища опинилась під загрозою, оскільки його територія не внесена до Державного земельного кадастру. Відсутність у кадастрі ділянки та санітарних обмежень, що встановлені для кладовищ, створює ризик забудови територій навколо нього.
Питання включення території Болгарського хутора, Самбурків та необхідністі у зв'язку з цим коригування меж Китаївського історичного ареалу неодноразово піднімалось фахівцями саме з метою збереження історичного ландшафту. Йдеться про лист Інституту історії України НАНУ та резенцію на "Науково-проєктну документацію з визначення меж і режимів використання зон охорони памятки архітектури національного значення "Троїцька церква", 1767 р. (охоронний номер 38) та памятки археології національного значення "Китаївське городище і курганний могильник", ІХ-ХІІІ ст. (охоронний номер 260026-Н), м. Київ, вул. Китаївська,15" магістра мистецтвознавства, кандидата архітектури А. О. Ізотова.
А поки історія Китаївських земель стає жертвою забудови, а кладовища перетворюються на привиди. Війна з мертвими триває за землю, і наш обов'язок – захистити цю частину нашої спадщини, включивши території Болгарського хутору до Китаївського історичного ареалу.
Далі про кожне кладовище розповімо окремо:
№1
Частина пам'ятки археології національного значення "Китаївський археологічний комплекс".
№2
Відновлений історичний братський цвинтар на північ від Троїцької церкви Китаївської пустині.
№3
Частина цвинтара, що призначалась для ченців, була знищена радянською владою (на схід від Преображенської церкви) у 30-60х р. ХХ ст.
З другої (через дорогу на північ від Болгарського хутора) частини після другої світової війни утворився Корчуватський цвинтар.
№4
Місце поховання для світських жителів селища Мишаловка у XIX-XX ст. Було розташоване на захід від паркану Преображенської пустині.
№5
Нове, відносно невелике за розмірами кладовище біля церкви скита Києво-Печерської Лаври.
Розташування: на захід від Китаївської церкви
Адреса: вул. Ягідна, 24
Поховання: 1880-2024 рр.
Кількість могил: 1605
Площа: 1,482 га
Тип: напівзакритий
Статус: в Держземкадастрі земельна ділянка відсутня
Довідник "Київ. Енциклопедія"7 подає наступну інформацію: після другої світової війни було влаштоване Корчуватське кладовище. Насправді ж разом з Байковим, Звіринецьким, Шулявським, Солом'янським, Лукянвським, Куренівським кладовищами, Корчуватське є одним з найдавніших київських діючих кладовищ5.
Частина Преображенського цвинтаря, що розміщена на північ від колишнього Болгарського хутора і є тим самим Корчуватським кладовищем.
Завдяки знахідкам в архівах українського історика Олександра Алфьорова, стало відомо, що:
"9 березня 1870 р. було завершено будівництво Цвинтарної церкви. Тоді вона мала назву Всехсвятської. Та освятили її вже як Спасо-Преображенську. Це була церква при кладовищі, де мали б ховати лаврську братію та, у окремих випадках, їх родичів. При церкві зробили величезну територію кладовища, яке оточили парканом".
За наказом Духовного Собору, поховання на новому Преображенському кладовищі розпочались в кінці квітня 1875 року. Від 1880 року було дозволено ховати світські особи5.
У рапорті начальника Спасо-Преображенської монастиря ігумена Аніна № 65 від “сентября 3 дня 1893 года” “в Духовный Собор Успенской Киево-Печерской лавры” повідомляється, що при пустині є “кладбище на два отделения 1ое для братии и 2ое для посторонних лиц с некоторою платою за места устроены (разом зі скитом) в 1869 году”.
Анатолій Ізотов пише: "Тут варто зазначити, що цвинтар, розташований “за оградой”, мав також назву Болгарського цвинтаря."
На мапі 1893 року під №1 позначено чернечу частину Преображенського цвинтаря, а №2 - це друга його частина "за оградой", на північ від Болгарського хутора (зараз - Корчуватський цвинтар)5:
Мапа 1893 рік
Професор Іван Нікодимов у книзі "Спомин про Києво-Печерську Лавру" (1918-1943 рр.) згадує:
"Добре було ходити і по монастирському цвинтарю. Воно не справляло враження чогось похмурого, сумного, таємничого, з чим прийнято повязувати уявлення про могили, поховання. Це був швидше прекрасний сад з богатим врожаєм фруктів. Там же на цвинтарі були розташовані невеличкі будинки, в яких жила братія пустині... На цвинтарі не було величних мармурових памятників, склепів. Рядами стояли деревяні хрести з короткими, але повними християнського відчуття написами. Це кладовище було настільки романтичним, у самому високому сенсі цього слова, у ньому було стільки своєрідної краси, що пізніше саме там Академія наук вирішила організувати будинок відпочинку для наукових робітників."
...
"Після організації у Преображенській пустині будинку відпочинку для наукових співробітників (1924 р.) ховати ченхів на старому цвинтарі було заборонено, тому поховання відбувались за парканом монастиря польовій ділянці, яку й прийнято було називати "Новий Преображенський цвинтар""12.
У наш час саме місцеві мешканці цей цвинтар називають Мишоловським за назвою колишнього селища.
Звідки ж взялась назва "Корчуватське" у цій місцевості?
Біля південно-східного закінчення Лисої гори на узбережжі Лисогірського рукава (на місці сучасного бетонного комбінату, N 50.388177, E 30.551825) знаходилося ще одне поселення – хутір Корчувате. Його не слід плутати з сучасним житловим масивом Корчувате, який розташований значно південніше на місці історичної Мишаловки та Коника.
Перша документальна згадка про Корчувате відноситься до 1832 р. Хутір Корчувате позначено на мапі Києва 1842 р., як такий що розміщувався на південно-східному схилі Лисої гори, зверненому до Дніпра13.
Карта 1842 рік, хутір Корчувате знаходиться на північ від Мишаловки, у підніжжя Лисої гори
Станом на 60-і рр. ХІХ ст. Корчувате згадується як хутір, який входив до володінь Видубицького монастиря, тут функціонував цегельний завод. Вже у 1902 році згадано, що на корчуватських цегельних заводах працювало понад 500 робітників1.
Карта 1909 року також свідчить про те, що монастирський хутір Корчувате знаходився під Лисою горою10.
Карта 1909 рік, монастирський хутір Корчувате знаходиться на північ від Мишаловки, у підніжжя Лисої гори
Назва "Корчувате" активно почала використовуватись наприкінці Другої світової війни. Так, у 1944 році місцеві вулиці селища Мишаловки отримали назви: Корчуватська, Новокорчуватська, Набережно-Корчуватська, а ще провулок Корчуватський та й кладовище стало...Корчуватським. Місцевість, яку зараз називають Корчуватим (вул. Набережно-Корчуватська), закріпилась за сучасною локалізацією у післявоєнні роки - спочатку на території Коника (тепер Корчуватого) були дачні поселення та підсобне господарство Корчуватського цегельного заводу, а у 1964 р. розпочалось будівництво заводу "Комуніст" та нового житла для робітників. На мапі 1966 року історичні території Мишаловки на набережній (хутір Коник) вже позначені як Корчувате13.
Карта-схема 1966 рік, Корчувате знаходиться на схід від Мишаловки, на території хутора Коник
Злившись в одне поселення Корчувате і Коник утворили сьогоднішній мікрорайон на історичній території Мишаловки1.
Таким чином, кладовище на Ягідній,24 відоме під назвами: Нове Преображенське, Болгарське, Корчуватське, Мишоловське.
На Корчуватському кладовищі можна побачити найстаріше збережене на зараз поховання - 1925 року, також зустрічаються поховання 1930-1940х років, а масового характеру носять поховання 1960-1970х років.
Згідно Рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів №1732 від 29.12.1979 Корчуватське кладовище є закритим для масового поховання, але дозволено прихорон (тип кладовища визначено як "запівзакрите").
По нині відбуваються захоронення на родинних могилах. Найсвіжіші могили - 2024 року.
Вхід до Корчуватського кладовища, наш час
У 2007 році ділянка, що безпосередньо межує з кладовищем на південь та схід (саме урочище Болгарське), Київрадою була віддана під забудову ТРЦ, офісами, житлом. У липні 2024 року договір оренди було продовжено на 15 років.
Так як кладовище - це місце на облаштування та утримання якого накладаються певні обмеження через характер їх функціонування, то вони мають відповідати вимогам санітарно-епідеміологічного законодавства. За правилами п 3.5 розділу 3 Державних санітарних правил та норм Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України ДСанПіН 2.2.2.028-99 санітарно-захисна зона від території кладовища традиційного поховання і крематорію до житлових і громадських будівель, зон відпочинку, а також колективних садів та городів повинна бути не меншою 300 м. Вищевказана норма кореспондується з нормою, викладеною в таблиці 9.2. Державних будівельних норм Планування і забудова територій ДБН Б.2.2.-12:2018, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 23.04.2018 № 100, де вказано, що відстань саме від стін житлових будинків до кладовищ традиційного поховання має становити не менше 300 метрів.
Про наявність обмеження санітарної зони Корчуватського кладовища у 300 метрів йдеться у відповіді директора балансоутримувача РС СКП "Спеціалізований комбінат підприємств комунально-побутового обслуговування":
Як можна побачити зі схеми нижче, урочище Болгарське майже повністю по периметру знаходиться у 300 метровій санітарній зоні Корчуватського кладовища:
У проєкті Генерального плану м. Києва до 2020 року ділянка Корчуватського кладовища була позначена як кладовище (лівіше та вище позначки 44)20:
Прикметно, що на сайті профільного Департаменту житлово-комунального господарства КМДА інформація про Корчуватське кладовище подається з адресою вул. Ягідна, 24:
Але якщо відкрити мапу, то виявиться, що кладовище знаходиться на непарній стороні і не може бути під номером 24. Адреса вул. Ягідна, 24 - це зовсім інше місце за 850 метрів від кладовища:
Щоб перевірити чи зафіксовані обмеження у документації щодо земельної ділянки, необхідно переглянути дані Державного земельного кадастру. На жаль, знайти сформовану ділянку на території Корчуватського кладовища неможливо, її просто немає:
З листів ГУ Державного земельного кадастру та Департаменту земельних ресурсів Київській міській державній адміністрації відомо, що ділянка кладовища не сформована у кадастрі, а документація з інвентаризації ділянки Корчуватського кладовища взагалі відсутня у балансоутримувача:
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.23 Закону України «Про поховання та похоронну справу» для розміщення місця поховання рішенням уповноваженого органу в установленому законом порядку відповідному спеціалізованому комунальному підприємству, установі, організації в постійне користування надається земельна ділянка.
Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад забезпечують планування та впорядкування території місць поховання згідно з генеральними планами забудови відповідних населених пунктів та іншої містобудівної документації з дотриманням обов`язкових містобудівних, екологічних та санітарно-гігієнічних вимог. Підпунктом 1.1 п. 1 Порядку утримання кладовищ та іншим місць поховань, затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України від 19 листопада 2003 року №193 передбачено, що для розміщення місця поховання спеціалізованому комунальному підприємству, установі, організації в постійне користування відповідно до вимог земельного законодавства та гігієнічних вимог щодо облаштування і утримання кладовищ у населених пунктах України (ДСанПіН 2.2.2.028.99) надається земельна ділянка. Наявність місця поховання передбачається проектом планування та забудови населеного пункту з урахуванням подальшого розширення його території. Відповідно до п.3.2. ДСанПіН 2.2.2.028.99 місцезнаходження кладовищної ділянки та її розміри передбачаються генеральним планом розвитку населеного пункту; відведення земельної ділянки під кладовище, проекти улаштування нових кладовищ, розширення і реконструкції діючих підлягають погодженню з місцевими установами державної санітарно-епідеміологічної служби.
Щодо Корчуватського кладовища, то Київська влада досі не передала діляку в постійне користування, не забезпечила внесення до Держземкадастру інформації про дану ділянку, її обмеження (які мають накладатись відповідно до законодавства на ділянки поруч).
У проєкті продовження оренди на урочище Болгарське можна побачити, що "п.3 Особливі характеристики ділянки" не містять інформації про санітарну зону 300 метрів від діючого кладовища. Також до проєкту додається Витяг речових прав, де у "Відомостях про обмеження у використанні ділянки" взагалі відсутні дані:
У 2007 році перед передачею ділянки урочища Болгарського в оренду під забудову було надано висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи, яка погодила проект землеустрою, зазначивши:
"На північному заході знаходиться Корчуватське кладовище....Проєктом планується використання ділянки під будівництво житлового та громадського комплексу... Санітарно-захисна зона Болгарського (Корчуватське) кладовища впливає на функціональне зонування житлової забудови ділянки в урочищі Болгарське.
За пропозиціями містобудівного обгрунтування на земельній ділянці урочища Болгарське планується дотримання вимог санітарного законодавства щодо довічного дотримання санітарно-захисної зони розміром у 50 метрів по периметру кладовища і облаштування в ній зеленої зони без будь-якої забудови. Ця вимога повинна бути після закриття кладовища.
До прийняття рішення про закриття кладовища та дотримання кладовищенського періоду згідно з діючими санітарними правилами санітарно-захисна зона для Корчуватського кладовища залишається розміром 300 метрів, що не дозволяє в ній розміщення житлової і громадської забудови.
Враховуючи наведене "Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки САТ "Київська овочева фабрика" для будівництва, експлуатації та обслуговування обєктів громадського та комерційного використання, торговельно-розважальних комплексів, офісних центрів, обєктів житлової забудови, паркінгу в урочищі Болгарське у Голосіївському районі м. Києва" за умови доопрацювання містобудівного обгрунтування з визначення території санітарно-захисної зони розміром в 50 метрів, яка повинна бути облаштована в зелену лісопаркову зону, а та 300 метрів санітарно-захисної зони без житлової та громадської забудови відповідатиме вимогам санітарного законодавства і ПОГОДЖУЄТЬСЯ".
Деякі поховання на Корчуватському цвинтарі:
Меморіальний хрест в пам'ять про жертви Голодомору
Ґедройць Віра Гнатівна (1876-1931) - «Руки, що повертають до життя».
Народились близнюки Віра та Сергій 19 квітня 1870 року у Слободищі на Брянщині у родині нащадка старовинного литовського роду з гілки Гедимінів - Ігнатія Гедройца.
Княжна Віра Гнатівна Ґедройць - докторка медицини, перша в Російській імперії жінка-хірург, одна з перших жінок-професорів хірургії у світі, перша жінка військовий хірург, перша лікарка в світі, хто виконав порожнинну операцію на полі бою.
Перша жінка-лікарка, яка очолила кафедру Київського медичного інституту та яка читала у Києві курс дитячої хірургії. Мала неймовірний та сильний характер, підкреслено «чоловічі» звички в одязі, мові та побуті. Авторка лірики та прози. Репресована за справою «Союз Визволення України».
В 1925 році Віра Гнатівна написала вірш з підписом «Преображення», що вказує на перебування її на території колишнього Спасо-Преображенського скиту. Є згадка про те, що саме там вона знімала дачу, а пізніше купила будинок. Відповідно до запису про смерть у 1931 році померла на території сільради Мишаловки.
Архієпископ Єрмоген Голубєв (1896-1978) - церковний діяч часів занепаду Російської імперії та СРСР.
Оскільки у 1926 році настоятель Києво-Печерської лаври Климент перебував у Харкові й фактично не виконував обов'язки ченці лаври 1926 року обрали замість нього Єрмогена.
1927 року не прийняв Декларацію митрополита Сергія. Разом з тим виступив проти Істинно-православної церкви на чолі з Йосифом Петрових. 1929 року лавру було зачинено.
Майже півроку провів в одиночній камері смертника. 2 січня 1932 року Колегією ОДПУ розстріл був замінений 10 роками виправно-трудових таборів. Відбував термін у Темниковскому, Саровському, Алатирському таборах, Сєвжелдорлазі. Проводив у таборах церковні служби для в'язнів. Через фізичну слабкість був звільнений від загальних робіт, навчав німецької мови начальника табору. За його порадою звернувся з клопотанням про помилування в зв'язку з захворюванням на туберкульоз легень. 27 липня 1936 року Президія ЦВК СРСР скоротила термін ув'язнення до 8 років.
Звільнений в січні 1939 року. Оселився в міста Шуша в Нагірному Карабасі. У червні 1941 року переїхав до Астрахані.
24 березня 1960 року Священний Синод РПЦ схвалив пропозиції Єрмогена щодо створення збірки законів і розпоряджень, які стосувалися правового становища церкви і духовенства, для захисту інтересів РПЦ в умовах нової антирелігійної кампанії на чолі з першим секретарем Микитою Хрущовим.
Протистояння архієпископа Єрмогена з владою призвело до того, що патріарх Олексій I 15 вересня 1960 року відправив його у безстрокову відпустку. Спочатку мешкав в Успенському монастирі в Одесі, потім — у Жировицькому монастирі (БРСР).
Декерменджі Михайло Дмитрович (1922-1971) - український радянський скульптор2.
Народився в родині приазовських болгар. У 1937-1941 роках навчався у Ворошиловградському художньому училищі, в 1944-1950 роках - в Київському художньому інституті, працював у галузі станкової і монументальної скульптури.
Твори: Меморіальна дошка Остапу Вишні в Києві (граніт, бронза; барельєф; скульптор М. Д. Декерменджі, архітектор І. Л. Шмульсон, 1957)
Надгробний пам'ятник Остапу Вишні на Байковому кладовищі в Києві (граніт; скульптор М. Д. Декерменджі, архітектор Я. Ф. Ковбаса, 1966)
Меморіальна дошка Ярославові Гашеку в Києві (мармур; барельєф; скульптор М. Д. Декерменджі, архітектор П. Є. Захарченко, 1970)
Майстренко Александр Юрьевич (8 вересня 1956, Київ — 17 грудня 2011, Київ) — український вчений-теплоенергетик. Доктор технічних наук (1999), професор (2005), академік НАН України (2009)9.
Олександр Майстренко народився в Києві 8 вересня 1956. Навчався в Київському технологічному інституті харчової промисловості, закінчив у 1978 році. Працював в Інституті вугільних енерготехнологій НАН України в Києві, у 1985—2011 роках. З 1996 р. — завідувач відділу процесів горіння та газифікації вугілля, з 2009 року — директор інституту.
Дмитрієв Микола Миколайович (1946-2021) – матеріалознавець, доктор технічних наук (1999), професор (1993)3.
Державна премія України в галузі науки і техніки (2005). Орден «За заслуги» 3-го ступеня (2005). Закін. Київ. інститут інж. цивіл. авіації (1971), де відтоді й працював; 1984–95 – зав. проблем. галуз. н.-д. лаб. надійності автотранспорт. матеріалів і енергет. устаткування Інституту проблем матеріалознавства НАНУ; від 1995 – професор кафедри ремонт. виробництва та матеріалознавства Нац. транспорт. університету (обидва – Київ). Наукові дослідження: надійність і довговічність машин та механізмів; інфрачервоні прилади й устаткування для неруйнівного контролю стану матеріалів.
Основні праці
Основы теории трения. 1993; Системні методи та інформаційна технологія вдосконалення експлуатаційних властивостей автомобілів-самоскидів. 1997; Термометрическая диагностика материалов и машин. 1998; Основы контроля и диагностики аэродромных покрытий. 1998; Автоматизація дефектоскопії пружно-в’язких систем. 2004; Алгоритм усунення викривлень при відтворенні теплової карти поверхні аеродромних покрить. 2006 (усі – Київ).
Погорілко Віктор Федорович (1938-2006), член-кореспондент НАН України, професор15.
Закінчив Київ. університет (1963), з 2001 — заступник директора Інституту держави і права НАН України; з 1999 — професор Київ. університету. Член-кореспондент Академії правових наук України (1993).Опубліковано понад 200 наукових праць, із них – 20 індивідуальних і колективних монографій та підручників з проблем конституційного права. Підготував близько 30 докторів і кандидатів юридичних наук.
Віктор Федорович брав активну участь у законотворчій роботі, зокрема в підготовці Декларації про державний суверенітет України, офіційного проекту Конституції України (у складі робочої групи), низки законопроектів. В.Ф. Погорілко тривалий час викладав курс конституційного права в ряді провідних вищих навчальних закладів України: Київському університеті права НАН України, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Національній академії управління.
Широко відома його громадська та політична діяльність. Він був заступником Голови Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів України (1993-1994 рр.), членом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (1994-1998 рр.), членом Міжвідомчої комісії з питань місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України (з 1998 р.), заступником Голови Всеукраїнської міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення (з 2001 р.), членом Спілки юристів України (з 1998 р.), Товариства конституційного права (з 1998 р.), Міжнародної асоціації конституційного права (з 2001 р.).
Цисельский Михайло Петрович (1909-1989), радянський військовий льотчик, Герой Радянського Союзу (1945), в роки німецько-радянської війни дублер штурмана ескадрильї 12-го гвардійського авіаційного полку 8-й мінно-торпедної авіаційної дивізії військово-повітряних сил (ВПС) Червонопрапорного Балтійського флоту.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками та проявлені при цьому мужність та героїзм капітану Михайлу Петровичу Цисельському присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордену Леніна та медалі «Золота Зірка».
В 1948 році повернувся в рідне село Стійкове, Черкаська область. З 1955 роки працював бригадиром на заводі «Червоний гумовик» в столиці України. Помер 3 листопада 1989 року внаслідок важкої та тривалої хвороби26.
Волощенко Дмитро Павлович (1915-1965) - доглядач одного з Дідорівських озер, на честь якого воно найменовано Мітькиним17.
З 1946 р. він почав працювати в учбовому господарстві інституту різноробочим, працював у кіоску для робітників, потім у садах і з 1950 до 1965 р. став наглядачем за озерами, одне з яких ми всі знаємо, як Мітькіне. Чужі звали його – Мітька, бо були ображені через те, що не давав красти рибу.
Рибу в озері вирощували на продаж. Люди робили замовлення, а Дмитро у встановлений час спускав озеро, переносив величезними кошиками самок коропів (по метру в довжину) у сусіднє Гниле озеро. Потім діжками, відрами збирали улов.
Дмитро Павлович обслуговував озера: розводив мальків, підгодовував самок коропів, робив 3 ополонки взимку, щоб не задихалась риба, а також років 10 самостійно розчищав джерело.
Раніше багато людей на вихідних приходили на озера відпочивати. Їздила повозка з морозивом.
Дмитро Павлович прожив складне життя, обох його батьків розкуркулили – мали корову, то вважались заможниками, малий весь час перебивався у братів. Але він вижив, ще й братів потім забрав у Київ. Дмитро Павлович був на війні, отримав медаль «За відвагу», орден слави ІІІ ступеня." - згадувала його донька Алла Дмитрівна.
«Батька кликали хрещеним чи не пів учбового господарства, адже після війни чоловіків бракувало».
Пройшло 5 десятків років, як не стало охоронця ставків…
Дідорівсткі ставки - улюблене місце відпочинку місцевого населення, а один з них й досі звуть ім’ям того, хто його оберігав.
Рожков Валентин Федорович (1946-2023) — український актор, соліст Київського академічного театру оперети. Народний артист України (2009)16.
На сцені Національної оперети України Валентин Федорович створив величезну кількість різножанрових образів, п`ятдесят п`ять років артист віддано служить мистецтву театру!
У його творчому доробку герої мюзиклів і оперет, ролі у музичних та драматичних виставах.
Темпераментні, дотепні, серйозні чи навіть кумедні - герої Валентина Рожкова - незмінні улюбленці публіки: Прокіп Сірко у мюзиклі «За двома зайцями» В.Ільїна і В.Лукашова, Панталоне у мюзиклі "Труффальдіно з Бергамо" О.Колкера, Феррі в опереті «Сільва» І.Кальмана, Цибуля з «Сорочинського ярмарку» О. Рябова, Негош у «Веселій вдові» Ф.Легара, Франк у «Летючій миші» Й.Штрауса, Пелікан у «Містері Ікс» І.Кальмана, Палі у «Циганському бароні» Й.Штрауса, а ще Полковник у "Марусі Чурай", Рабін у "Скрипалі на даху" і багато, багато інших.
13 березня 2014 В. Ф. Рожков серед інших діячів культури поставив свій підпис під «Заявою від діячів культури України до творчої спільноти світу».
Фіщенко Олексій Федорович (1920-2010) - український графік22.
Народний художник України (2000). Заслужений діяч мистецтв України (1969). Учасник 2-ї світової війни. Член НСХУ (1960). Закінчив Одеське художнє училище (1953), Київський художній інститут (1959; викладач О. Пащенко). Створював живописні полотна; працював у різних графічних техніках (кольорова ліногравюра, малюнок олівцем, акварель, пастель).
Автор пейзажів (Черкащина, Одещина, Карпати, Крим, Канів, Київ), що вирізняються майстерністю композиції, виразністю та декоративністю колористичного рішення, низки портретів вдатних осіб (Т. Шевченка, Б.-І. Антонича, М. Драй-Хмари, М. Хвильового, В. Сосюри, Г. Чупринки тощо) та натюрмортів.
Ілюстрував книги. Завдяки особливому методу друку (притискання кліше руками без допомоги верстата) досягав унікальності кожного відбитка.
На творчість художника, окрім вітчизняної культури, вплинули східна філософія й мистецтво, зокрема графіка митців Китаю та Японії.
Учасник обласних (від 1952), всеукраїнських (від 1957), зарубіжних (від 1959) мистецьких виставок. Першу персональну виставку Ф. організовано 1963.
Деякі роботи зберігаються в Національному художньому музеї України (Київ), Хмельницькому художньому музеї.
Основні твори
ліногравюри — серії «Канів» (1957—59), «Тарасова земля», «Моя Батьківщина» (обидві — 1961), «Карпати» (1961—70); «Три топольки», «Звук ланів» (обидві — 1967), «Сторожка тиша», «Оксамит гір» (обидві — 1969), «Весняний день» (1970), «Настільна лампа» (1977), «Новий будинок. Оболонь», «Вулиця Довнар-Запольського» (обидві — 1979), «Автопортрет із маскою Хасари» (1981), «Вулиця Боткіна» (1982), «Яка тривала ніч!» (1988), «Тиха мелодія» (1991), «Корали долі» (1994), «Канів. Хата над Дніпром» (1995), «Жагучий полудень» (2002); рисунки — «У полоні осіннього туману» (1978), «Т. Шевченко» (1982), «Раптовий дощ», «Фантазія ночі» (обидва — 1987), «В. Бородай» (1994), «М. Хвильовий», «Свіча надії» (обидва — 2001); живопис — «Батьківська хата» (1990), «Таємничі обереги» (2002).
Безвербний Прокопій Давидович (1917-1970), поет-прометей
Джерела:
- Гузій Володимир, Опис землі голосіївської К:Український пріоритет, 2014
- Декерменджі Михайло Дмитрович, Вікіпедія, сайт https://uk.wikipedia.org/wiki/Декерменджі_Михайло_Дмитрович
- Дмитрієв Микола Миколайович, Вікіпедія, сайт https://esu.com.ua/article-22086
- Докладна інформація про скит Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, 2017, сайт https://lavra.ua/uk/dokladna-informatsiya-pro-skit/
- Ізотов Анатолій Олександрович. Історико-містобудівне формування Китаївського комплексу в контексті розвитку Києва Х – початку ХХІ століть : Дис. - 2008.
- Кальницький Михаил Газета по-киевски, FB сторінка:https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1884505581578418&id=811897972172523&set=a.811901695505484
- Київ: Енциклопедичний довідник / Кудрицький А.В. та ін. Київ: Головна редакція, 1981
- Киев. Китаевская пустынь. https://varandej.livejournal.com/531657.html
- Майстренко Олександр Юрійович, Вікіпедія, сайт https://uk.wikipedia.org/wiki/Майстренко_Олександр_Юрійович
https://esu.com.ua/article-60548 - Мапи Машина часу і простору https://museum.kpi.ua/map/?d=loc_N50.3829_E30.5499&l1=1909.NLIB.16326&l2=&z=15&lon=30.556498&lat=50.383499
- Могила преподобного Феофіла, Прадідівська слава сайт https://pslava.info/Kyiv_KytajivskaPustyn_MogylaPrepodobnogoFeofila,154267.html#google_vignette
- Никодимов И. Н., проф. Воспоминание о Киево-Печерской Лавре (1918-1943 гг.). К., 2016. 217 с.
- Парнікоза І. Мислене древо https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/Kyiv/LysaGora/History/NearFort.html
- Прекрасное Голосеево – родина храмов и прудов + фото - http://perekat.kiev.ua/goloseevo-голосеево-киев-фото/
- Погорілко Віктор Федорович, https://www.nas.gov.ua/UA/PersonalSite/Pages/Biography.aspx?PersonID=0000010581
- Рожков Валентин Федорович, Вікіпедія, сайт https://uk.wikipedia.org/wiki/Рожков_Валентин_Федорович
- Спогади про батька Волощенка Дмитра доньки Ірини, група «Мишаловка Істрична»
- Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври Скит, Вікіпедія, сайт https://www.wikiwand.com/uk/Скит_Києво-Печерської_Лаври_на_честь_ікони_Богородиці_«Києво-Печерської»
- Спадщина. Київ. Свято-Троїцька Китаєва пустинь. Погляд з небес. Зйомка 2017 року. Проект "Українські Архітектурні Пам'ятки. Спадщина", 2017, сайт https://m-a-d-m-a-x.livejournal.com/401497.html
- Стародавній Київ, енциклопедія. http://kyiv-landuse.com/content/genplan-kieva-do-2020-r-diyuchiy
- Фіщенко Олексій Федорович, Енциклопедія електоронна України, сайт https://esu.com.ua/article-885067
- Фіщенко Олексій Федорович, Вікіпедія, сайт https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Фіщенко_Олексій_Федорович
- Щербина Володимир «Преображенський скит» у Китаїві в його колишньому й сучасному стані. Стаття. Написано: 1928 року
- ЦДІАК України в м. Києві. ф. 128. оп., 1 заг., спр. 2922, арк. 14
- ЦДІАК України ф.128, оп.2, спр. 372
- ЦДІАК України, ф. 833, оп. 1, спр. 18, арк.1 "Військово-археологічний план Китаївського городища та прилеглої до нього місцевості з могильниками та печерами" (знімав підпоручик Шостого понтонного батальйону В. Т. Чеботарьов у травні 1914 р.).
- Цисельский Михаил Петрович, Вікіпедія, сайт https://ru.wikipedia.org/wiki/Цисельский,_Михаил_Петрович